Чи можна оскаржити заповіт після смерті заповідача?

Версія для друкуВерсія для друку

Чи можна оскаржити заповіт після смерті заповідача?

Як це часто буває, завжди знайдеться той, хто буде не згоден з бажанням іншого. Заповідач майна висловлює свою останню волю у відповідному документі, а після його смерті, скоріше за все, виникнуть питання серед рідних і близьких. Що ж робити, якщо не згадана у заповіті людина вважає, що має право на частину майна померлого? Як оскаржити заповіт на спадщину відповідно до закону?

Згідно зі статтею 1233 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ) заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Законодавець визначив пріоритет спадкування за заповітом над спадкуванням за законом, зазначивши у ч. 2 ст. 1223 ЦКУ, що спадкування за законом має місце лише в разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також неохоплення заповітом всієї спадщини.
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представників не допускається (ст. 1234 ЦКУ).
ПРАВО НА ОСКАРЖЕННЯ
Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причини позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом, у цьому разі така особа не може одержати право на спадкування. Але попри це заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. До них відносяться: малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки, які спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (ст. 1241 ЦКУ). Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини (ст. 1235 ЦКУ).

Главою 85 ЦКУ визначено правила, які встановлюють, хто може складати заповіт, ким він має бути посвідчений, яким чином оголошений та виконаний. Тільки при дотриманні всіх положень Закону можливе спадкування за заповітом. Заповіт складається, скасовується, змінюється тільки самим заповідачем, тобто за життя заповідач може у будь-який час скасувати заповіт, змінити його або скласти новий.

Будь-які права та обов’язки спадкоємців виникають лише після смерті заповідача, тобто розпорядження набувають юридичної сили не з часу посвідчення заповіту, а з моменту відкриття спадщини. Недійсні заповіти діляться на нікчемні та оспорювані.

Відповідно до ч.2 ст.1257 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) заповіт може бути визнаний недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Згідно з судовою практикою1 такий факт має трактуватися з огляду на ст.ст. 225, 231 ЦК України та може полягати в тому, що:

1) заповіт складено у момент, коли особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (для встановлення такого психічного стану особи в момент складання нею заповіту необхідне призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, при цьому відповідний висновок експерта є важливим доказом, проте не тягне за собою «автоматичного» визнання заповіту недійсним, оскільки таке рішення приймає суд, який враховує всі наявні докази в сукупності);

2) заповіт складено особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку іншої особи.

Недійсним може бути визнаний як весь заповіт, так і його частина (окреме розпорядження), при цьому недійсність окремого розпорядження з заповіту не тягне за собою недійсності іншої його частини. Згідно з ч. 1 ст. 1257 ЦКУ нікчемним є заповіт, складений особою, яка не мала права на це майно, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (ст. ст. 1247, 1248 ЦКУ).

До нікчемних заповітів відносяться:

- заповіти, складені фізичною особою, яка не має повної цивільної дієздатності;

- вчинені через представника;

- посвідчені уповноваженою особою, але з порушенням вимог, встановлених законом;

- посвідчені не уповноваженою на це особою;

- секретні заповіти, посвідчені нотаріусом з порушенням вимог, встановлених законом (ст. 1249 ЦКУ);

- посвідчені за відсутності свідків у випадках, коли їх присутність є обов’язковою (ст. 1253 ЦКУ);

- заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі (ст. 1307 ЦКУ).

Слід зауважити, що для встановлення нікчемності заповіту не має необхідності звертатися до суду, оскільки обов’язок щодо перевірки нікчемності заповіту покладено на нотаріуса. Якщо нотаріус при відкритті спадщини встановить, що заповіт є нікчемним, він відмовляє у видачі свідоцтва про право на спадщину. Якщо ж дії нотаріуса не відповідають нормам Закону, тоді є можливість оскаржити їх у судовому порядку.

За позовом заінтересованої особи суд може визнати заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (ч. 2 ст. 1257 ЦКУ), тобто якщо суд прийде до переконання, що документ складено людиною, не здатною усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними або заповідач перебував під чиїмось тиском, впливом обману, погрози насильства, якщо оформлення його було вимушеним, написаним під час небезпечної для життя хвороби або внаслідок важких обставин, тоді цей заповіт буде визнано недійсним.

Суд може визнати заповіт частково недійсним і в тому випадку, якщо в нього не включені особи, які мають право на обов’язкову частку у спадщині (їх перелік наводиться вище). Основною підставою для оспорювання заповітів в сучасній судовій практиці є порок волі та/або волевиявлення заповідача. Доказом у цій категорії справ, для встановлення психічного стану спадкодавця на момент підписання заповіту, який би давав підстави вважати, що особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними на момент складання заповіту, буде висновок посмертної судово-психіатричної експертизи, яку призначає суд за клопотанням однієї із сторін - учасників процесу. В окремих випадках судом також призначається почеркознавча експертиза.

Незважаючи на те, що висновок експерта не є беззаперечним доказом і повинен оцінюватися судом у сукупності з іншими доказами, на практиці він відіграє вирішальну роль при встановленні судом недійсності заповіту.

Згідно зі ст. 202 ЦКУ заповіт можна віднести до односторонніх правочинів, тобто дій особи, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (якщо це заповіт подружжя). Глава 16 ЦКУ встановлює поняття правочинів, підстави визнання їх недійсними та правові наслідки їх вчинення – і це є загальні норми права. Проте ст. 1257 містить норми щодо недійсності заповіту, які є спеціальними нормами і унеможливлюють застосування загальних норм для визнання недійсності правочинів (ст. ст. 215, 225 ЦКУ).

Відповідно до п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначається, що правила ст. 225 ЦКУ поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та/або не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 Цивільного процесуального кодексу (обов’язкове призначення експертизи) зобов’язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі ст. 225, ч. 2 ст. 1257 ЦКУ суд відповідно до ст. 145 ЦПК зобов’язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

У разі встановлення недійсності заповіту, спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах (ч. 4 ст. 1257 ЦКУ). Визнання правочину недійсним пов’язане з анулюванням майнових наслідків його вчинення і встановлення наслідків, передбачених Законом.

Спадкування за заповітом, незважаючи на зовнішню простоту, може породжувати низку проблем юридичного та технічного характеру, вирішенню яких може сприяти більш широке використання інституту виконання заповіту. З огляду на все вищевказане, на нашу думку, при складенні заповіту необхідно виконати усі вимоги законодавства щодо складання та оформлення заповіту та важливо призначати виконавцем заповіту особу не з кола спадкоємців. КУДИ ЗВЕРНУТИСЯ?
Оскаржити заповіт можливо у суді. Право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача. Звернутися до суду з вимогою визнати заповіт недійсним або частково недійсним може тільки особа, права і законні інтереси якої порушено у цьому документі. Позов зазвичай подається особами, які втратили право на спадкування за законом через наявність заповіту або через скасування заповіту на свою користь наступним заповітом. Судовий розгляд щодо оскарження заповіту може початися тільки після відкриття спадщини. Отже, у разі відповідної необхідності треба звертатися з позовною заявою про визнання заповіту недійсним до суду. Якщо позов пред’являється до фізичної особи – позовна заява подається до суду за зареєстрованим місцем проживання або перебування такої особи (відповідача); якщо позов стосується нерухомого спадкового майна (наприклад, квартири, будинку, земельної ділянки) – до суду за місцезнаходженням цього майна або його основної частини.

Спадкові спори між спадкоємцями різних черг. Як оскаржити заповіт на спадщину? Спадкові спори між спадкоємцями різних черг виникають часто. У нашій країні дуже сильні родинні зв'язки: нерідко в одній квартирі проживають кілька поколінь однієї родини. Тому немає нічого дивного в тому, що на одній житлоплощі протягом багатьох років спільно проживали заповідач і спадкоємець другої / третьої / четвертої черги. І ось після смерті заповідача з'являються спадкоємці першої черги і претендують на спадщину. Що робити в таких випадках, ущемлені права спадкоємців другої черги, які прийняли спадщину фактично, чи можна оскаржити вступ у спадщину?

Черговість спадкування: хто за ким?Для початку давайте згадаємо, що являє собою черговість спадкування. При спадкуванні за законом спадкова маса переходить до спадкоємців першої черги, якими є найближчі родичі заповідача (чоловік / дружина, діти, батьки). Якщо ж такі відсутні, право спадкоємства переходить до другої черги. До спадкоємців другої черги відносяться повнорідні та неповнорідні брати і сестри заповідача, а також його бабусі і дідусі з обох сторін.

Всього існує вісім черг спадкування. Спадщина апріорі дістається спадкоємцям першої черги, якщо їх немає - другий, якщо немає і таких - третій і так до останньої, восьмої черги. А тепер уявіть собі ситуацію, що заповідач проживав разом із спадкоємцем другої черги, і той вважає, що має право на нерухомість, як і спадкоємець першої черги, яка проживає в іншій квартирі. На чиєму ж боці в даному випадку виступає закон?

Фактичне прийняття спадщини спадкоємцем другої черги

Для того щоб повністю прояснити ситуацію, розглянемо її на конкретному прикладі. В одній квартирі довгий час проживали заповідач (жінка, мати двох повнолітніх дітей, які з нею не жили) і спадкоємець другої черги (сестра). Після смерті спадкодавця спадкоємець другої черги залишився проживати в квартирі, оплачувати комунальні рахунки, проводити поточний ремонт - тобто прийняв спадщину фактично. Кому ж у цьому випадку повинна дістатися квартира: дітям жінки, давно живуть далеко від неї, або рідної сестри, яку фактично можна вважати самим близьким заповідачеві людиною?

Відповідь на це питання проста: згідно із законодавством України, пріоритетним правом успадкування володіють спадкоємці першої черги в тих випадках, якщо спадкодавець не залишив заповіту. Ніякі фактори: спільне проживання, прописка в квартирі, фактичне прийняття спадщини - не вплинуть на перерозподіл спадкової маси на користь спадкоємця другої черги в обхід першою. Спадкоємці першої черги можуть абсолютно спокійно звертатися до нотаріуса, який відкриє спадкову справу, і протягом шести місяців квартира перейде у їхню власність. Виникає ще одне питання: що ж робити сестрі померлої жінки?

Як оскаржити заповіт на спадщину спадкоємцю другої черги?

Відповідь на запитання: «Чи можна оскаржити вступ у спадщину спадкоємців першої черги»? теж, в принципі, очевидна: не можна. Звичайно, можна спробувати найняти адвоката, подати позов до суду, але всі ці зусилля розіб'ються про «наріжний камінь», а саме про законодавство України. Як би далеко не жили спадкоємці першої черги, якими б «натягнутими» або холодними не були при них відносини із спадкодавцем, вони все одно залишаються законними правовласниками спадщини. Теоретично спадкоємець другої черги, фактично прийняв спадщину, може домогтися в суді наступних результатів:

- Отримати компенсацію за проведений у квартирі ремонт та оплату боргів за комунальними рахунками;
- Придбати законне право спадкування в результаті визнання спадкоємців першої черги негідними.
Але на практиці це малоймовірно, особливо останній варіант.

Якщо потенційний заповідач хоче, щоб його майно дісталося не спадкоємцям першої черги, а комусь іншому, йому слід подбати про це заздалегідь і скласти заповіт.

Встановлення юридичного факту спорідненості в суді. Іноді встановити спорідненість між заповідачем і спадкоємцем не так вже просто, адже саме підтвердження родинних зв'язків необхідно при вступі у спадок за законом. Подавши до суду позовну заяву на встановлення факту спорідненості, ви отримаєте шанс довести свою правоту, використовуючи найрізноманітніші документи: архівні довідки і анкетні дані з місць роботи, паперу з медустанов і т.д. До суду можна представити і більш «прозаїчні» докази: листи, фотографії, відеозаписи сімейних свят - суддя врахує всі факти і на їх підставі винесе рішення.

Не варто забувати про те, що спадкування через суд може «влетіти в копієчку», адже оплачувати судові витрати будуть позивачі. І хоча тепер не потрібно платити податок при вступі у спадок, все ж його отримання в судовому порядку іноді виявляється витратним

Пропущено строк прийняття спадщини? Вирішуємо справу в суді Вступ у спадщину через суд, якщо пропущений шестимісячний строк з дня смерті спадкодавця, - це можливість все-таки спробувати стати володарем спадкової маси. Відразу обмовимося, що відновити пропущений строк в суді зовсім не так легко: суддя цілком може відмовити вам, навіть якщо ви пред'явите незаперечні докази того, що ви абсолютно законний спадкоємець. Що грає роль у позитивному для позивача рішенні суду буде необхідна кількість доказів, що він не прийняв спадщину з поважних причин. Тривала хвороба, відсутність в країні, незнання того, що заповідач помер - якщо ви зумієте підтвердити серйозну причину пропуску документально, можливо, термін буде продовжений.

Подавати заяву в суд можна на підставі виданого нотаріусом постанови про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину. Саме тому, навіть якщо ви свідомо знаєте, що не встигнете вступити в права спадкування (наприклад, у вас втрачені важливі документи або є проблеми з іншими спадкоємцями), краще напишіть і подайте до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Через півроку, отримавши від нотаріуса письмову відмову, звертайтеся з ним до суду.

До речі, якщо ви пропустили строк прийняття спадщини, але при цьому інші спадкоємці оформили все в строк, ви можете не звертатися до суду: якщо інші спадкоємці дадуть свою письмову згоду та запевнять його нотаріально, ви зможете взяти свою частку спадкової маси у нотаріуса.

 

 

Заступник начальника Кобеляцького бюро правової допомоги Бобрищева Ілона

Наверх ↑